В моїй квартирі є темний кут,
я не пам'ятаю, чи він учора був тут.
Наче хто взяв вилив мазут -
не певен, але схоже воно розтікається.

Я не можу припинити думати про це,
і чомусь не можу відвести лице,
жінка каже треба кудись дзвонити -
та чую, воно просто ковтне мене живцем.

Я не знаю, що буде якщо впасти в цей кут,
але це власне те, що хоче чорний спрут -
ну що ж, відійдіть від мене, не треба рук,
немає часу вагатися, воно прибуває

Під обличчям приховано маску,
За плечима збережено щит -
Залишуся, коли твоя ласка,
У твоїй душі.

(20.11.2012)

Піду босоніж аж до сходу сонця,
Дарма що вкриють слід криваві роси.
Лютує заметіль в гірчичних косах,
Та ще надія жевріє на донці
Життя, що геть розтрачено на досвід.

Піду босоніж - хай земля здригнеться,
Моєї люті так і не пізнавши.
Твого гіркого хмелю скуштувавши,
Не встояла душа моя фортеця -
Вкриваю пам`ять квітами-канзаши.

Піду босоніж... Грудень на порозі:
Всипає шлях знеціненним камінням.
Кому свічки, кому тепло каміну,
Мені ж - аби не сталося в дорозі
Лихого вітру в неприкриту спину...

(09.11.2012)

Розкраду тебе на посмішки й обійми,
Роздарую всьому світу твої вірші.
І в тобою недописаній картині
Розрізню об'єм римованої тиші.

Розкладу дитячі мрії по кишенях,
Розпланую перший крок у неминуче.
І в тобою не відстріляних мішенях
Роздивлюсь уламки спогадів болючих.

Розділю твої тривоги навпіл. Годі!
Розжену не дощ і хмари - тільки пам'ять.
І в тобою вже підписаній угоді
Розпишуся замість того, хто злукавить.

(12.10.2012)

Сріблясті тенета тримають налякану душу,
Вогонь золотий крає тіло, винищує болі.
Дощем кришталевим змиваються плями недолі,
Та вітру прозорого ще дочекатися мушу.

Все спалене й вимите з тіла він швидко розвіє,
Надійно звільняючи пам'ять від гніву й тревоги,
Лишаючи сонячні, благословенні дороги,
В яких ожива невичерпна безкрая надія.

I знову поверне душа до землi i до тiла,
I знов з насолодою питиме спрагу небесну.
I скаже хтось поруч здивовано: "Тiло воскресло..." -
Не вiрячи в те, що додому душа прилетiла.

(28.06.2012)

Полювала на веселку яром, вмитим сонячним дощем.
Розкрадала невеличкі зоряні скарбниці поміж хмар.
Видивлялася в тумані слід життя, зруйнованого вщент.

Вполювала, розікрала...
Сліду не знайти й у світлі фар!

(03.07.2012)

Піднявши високо голову,
На шию вдерлася молодість.
Очей блакить засяяла знову,
Вітер грає рудим волоссям.

У час народження дня останнього
Тіло не гріють рожеві промені.
Знайти б хоч змазаний контур крайнього,
Мовчання залишити на білому комiрі.

У дзеркалі - сумніви... Схоже на мене!
Заношена маска падає долу...
Згубивши нарешті чужі документи,
Від болю тікаю - та знову по колу!

Шахи, мати, із крапом думки -
Відвертість найближчого ворога
Навпаки...
На диво знайома дорога!

Світанок вертає життя,
Розливає у келихи трави,
Розчиняє самотність у барвах...
І я... це знову... лиш я...

(31.08.2012)

емоції ніби плішину
приховано під перуку
вуха закладено тишею
самотність взято під руку

по дзеркала відблиску вікон
бордюром скролити сквер
листя тіні повторюють міміку
спокоєм чемних манер

по відстані роком відміряній
моїм тілом керує лялькар
і сьогодні ниті невидимі
обплутали згаслий ліхтар...

осередок епідемії
у череві домовини черепа
думки мухами множили червів
нескінченністю вечора
в епіцентрі
заразного як осіння нежить
неминучого як вчора
спустошливого як пожежа
непомітного як нічого

пів-карантину
нарешті симптоми
язик слимаком залишає слину
хронічної втоми...