схиливши тонку шию на дереві повісилась осінь іржаві пасма інеєм сивіють листям гниють крихти відносин на схилі дня останні промені пускають кров із вени горизонту і зміями обповзають рубінові струмені сумніву тінь змазаний контур схожий на мене схоже мертвий як сірих відтінків гравюра асфальту я теж буваю із болем відвертий хоча не знімаю маску обдерту сходи флейтовий блюз пронизує морок кімнати лью вже не шукаючи вороття і череп як дзига без осі хребта ночі бездушність із пляшки гіркого буття розпиває самотність і я...
