Було холодне утро жовтня. Город остивав як забута чашка еспресо на барной стойкє, істочая слабєющій аромат осєні. Прохожиє швидко перебирали ногами сіру брущатку, їх втиснуті в петлі белих воротніков голови виражалі якіто смутні нелюдскі емоциї. На углу стояла міліцейска машина з номєрамі МУ 1715 АІ із соннимі патрульнімі внутрі. В моїх покраснілих от холода пальцах дотлівала папіроса, в гаманці дотлівало бабло. В душі дотлівало шото, на шо я упорно не хотєл обращать вніманія. Мякий дим розмазувався по щетині і ізщезал за спиной, і я плив впєрьод неначе пароход. Пароход без карти і капітана, тіки с обєзумевшой командой матросов, здійнявших гул в трюмє мозга. Шо там - впєрєді?
Я худощавої статури, одєт у сєрий секондовскій балахон і сині джинси, рост 176 см, ношу невелику бороду і уси, другіх особих прімєт не маю. Якшо хто раптом знайде мене - нікуда не звоніть, достаточно випить зі мной по бокалу пива.