подходілі к концу сігарки.
він єлє вспів на послєдній поїзд мітра, і попал на найбільш близкую станцію дадому. іті оставалось мінут сорак.
і тут началося. туман. карти німа. людєй на уліцах німа. темно.
хванарікі освіщалі токо дорогу, дома (а разом з німя назви уліц) тонулі
в ночі і єлієлі сірой димкє.
память казала так і так. логіка трохі другоє. крокувал. плеїр надоїв, навушники повісив на шию.
віздє знакомиє мєста - тут об'яви клеїв, тут хожу всіда. а тропінка додому не веде.
питалісь напасть собакі, але я їх психологічно заспокоїл. одінокі
перехожі страдають параноєй. по крайній мірі ті, шо я їх бачіл.
я навєрно тоже такий. для ніх. або ващє.
нєскоко машин проніслося, нєудачно питаясь оббризкать. о, трамвай. всьо, дальше крокую.
туман создає впічатлєніє, шо я хожу в одном малом квартальчіку, хотя це напевно нє так, бо звертаю дуже рєдко.
коєяк приплентався домцю, ноги гудять, глубокая ночь. а в голові - туман.
все так и было.... Начиналось с "він єлє вспів ...." а закончилось " я хожу в одном..." ....- эт я ёрничаю 
